Усі стіни та колони  кінокімнати використовувалися як екрани, тому під час фільму діти мали змогу ходити галереєю, розглядаючи слайди зі старими фото і документами. Але учні мов прикипіли до своїх місць. Кадри та слова оповідача неначе звучали у серці, вкарбовувалися у душу. Найбільше запам'ятався епізод, у якому звучали кулеметні постріли, а на екрані в цей час з'являлися портрети жорстоко вбитих євреїв. Неможливо було повірити, що усі ті, хто посміхався або навіть сміявся на фото, міг вже наступного дня мертвим лежати у Бабиному яру... Після фільму всі учні та вчителі деякий час мовчали, не вірячи в те, що щойно побачили. Але тема Великого вбивства народу Книги не тільки ще більше зацікавила, але й залишилася у душах назавжди.